Талановитим письменником, лауреатом державних премій був Віктор Петрович Астаф’єв. Біографія класика наочно демонструє, що в житті немає нічого неможливого. Головне — щире бажання та наполегливе прагнення його реалізувати.

Віктор Астаф’єв: біографія, факти з життя

Біографія Астаф’єва з самого раннього віку була непростою. Доля не шкодувала цю обдаровану людину, багато страждань і горя довелося йому пережити.

Астаф’єв: дитинство

Батьківщина майбутнього класика — село Вівсянка, що в Красноярському краї. Його батьки, Петро Павлович і Лідія Іллівна, поховали двох доньок у дитячому віці, а потім на світ з’явився син, якому дали ім’я Віктор. Коли йому виповнилося сім років:

• Батько за статтею «Шкідництво» потрапив за ґрати.
• На рідкісні побачення з чоловіком Лідія переправлялася через Єнісей.
• Під час однієї з таких подорожей мама Віктора потонула.

Вихованням хлопчика зайнялися батьки матері. Про бабусю з дідусем у Віктора залишилися дуже теплі й добрі спогади, які знайшли відображення у творі «Останній уклін».

Батько після звільнення одружився знову і сина забрав у нову родину. Однак незабаром був розкуркулений. Віктор із батьком, мачухою і маленьким зведеним братом опинився в Ігарці. Тут Петро Астаф’єв із сином зайнявся рибним промислом. Але сталося нещастя: він захворів і пішов із життя.

Віктор став безпритульним, а потім опинився в дитячому будинку. Саме там розкрився його літературний дар. Закінчивши шостий клас, юнак перейшов на фабрично-заводське навчання, після чого працював на залізниці як зчіплювач і черговий.

Віктор Петрович Астаф’єв: воєнні роки та особисте життя

У 1942 році Астаф’єв добровольцем пішов на фронт. Навчання пройшов у новосибірському автомобільному підрозділі. Уже через рік він на власні очі побачив Брянський, Воронезький і Степовий фронт:

• Шофер, зв’язківець і артилерійський розвідник — усе це було в його фронтовому активі.
• За роки боротьби Віктор отримав контузію і кілька поранень.
• Його заслуги підтверджують медалі та орден Червоної Зірки.

На фронті Віктор зустрів майбутню дружину Марію Корякіну, яка була медсестрою. Після війни пара одружилася і переїхала в містечко Чусовий, що в Пермській області. Марія також зайнялася письменницькою діяльністю.

Подружжя дуже відрізнялося одне від одного. Віктор писав від серця, у чому йому допомагав талант, а ось для його дружини в цій праці було більше самоствердження.

Що стосується дітей, то:

• У 1947 році з’явилася на світ дочка Лідія, яка загинула в піврічному віці від диспепсії. Астаф’єв у цьому звинувачував лікарів, а його дружина вважала, що їхня бідність призвела до такої сумної події.
• Через рік народилася дівчинка, яку назвали Іриною, а в 1950-му з’явився син Андрій.

Астаф’єв як чоловік видний і ставний завжди був оточений жінками. Відомо про його двох позашлюбних дочок, про яких дружина дуже довго нічого не знала. При цьому вона завжди була дуже ревнивою. Причому відчувала таке почуття не тільки до жінок, а й до літератури.

Віктор неодноразово залишав дружину, але завжди повертався. Сімейне життя пари тривало 57 років. Коли 1984 року раптово не стало їхньої доньки Ірини, то онуки Вітя та Поліна виховувалися у Віктора Петровича та Марії Семенівни.

Відхід із життя

Навесні 2001 року письменника госпіталізували через інсульт. Протягом двох тижнів він був у реанімації, потім його виписали. Почувався Віктор Петрович краще, навіть газети читав сам. Але менш ніж за півроку він знову опинився в лікарні через проблеми із судинами. Незабаром письменник втратив зір, а 29 листопада пішов із життя.

Поруч із рідними місцями був похований Астаф’єв. Письменник посмертно, 2009 року, отримав премію О. Солженіцина. Диплом і $25 тис. отримала вдова письменника, яка пережила чоловіка на 10 років. У Вівсянці відкрили музей родини Астаф’євих.

Віктор Астаф’єв: книги, творчість

Початком творчого шляху Астаф’єва можна вважати той час, коли він став сиротою і опинився в стінах дитячого будинку. Там працював викладач на ім’я Ігнатій Рождественський, який сам писав вірші, а в хлопчику помітив справжній дар.

Він допоміг Віктору з літературним дебютом. Оповідання «Живий» надрукував шкільний журнал. Пізніше його було перейменовано на «Васюткине озеро».

Далі були роки роботи. Потім грянула Друга світова війна. Після повернення з фронту перед Віктором Петровичем постало непросте завдання утримувати сім’ю. Ким він тільки не був у ці роки — чорноробом, слюсарем, вантажником, вахтером, мийником туш на м’ясокомбінаті.

Але що б Астаф’єв не робив, чим би не займався, він завжди пам’ятав про літературу, про своє справжнє покликання. Повернувся до творчості письменник так:

• У 1951 році став членом літературного гуртка.
• Натхнений одним із зібрань, він протягом ночі створив оповідання «Гражданский человек», яке пізніше переробили і видали як «Сибиряк».
• Незабаром Астаф’єва запросили до газети «Чусовской рабочий». Протягом цього часу він створив понад 20 оповідань і безліч нарисів.

Подальше життя і творчість Астаф’єва були такі:

• Перша книжка — збірка оповідань «До майбутньої весни» — видана 1953 року.
• Через два роки настала черга другої збірки «Огоньки» з оповіданнями для дітей.
• Надалі написані (доопрацьовані) такі твори Астаф’єва для дітей, як «Васюткине озеро» (1956), «Дядя Кузя, лисиця, кіт» (1957), «Теплий дощ» (1958).

Того ж 1958 року відбулася презентація першого роману під назвою «Тануть сніги». Крім того, Віктора Петровича обрали в члени Спілки письменників РРФСР.

Через рік він отримав направлення до Москви на навчання в Літературний інститут. До цього часу творчість Астаф’єва вже була відома країні. Досягненнями Астаф’єва стали такі повісті, як «Стародуб», «Перевал» і «Зорепад».

У 1962 році сім’я Астаф’євих переїхала до Пермі. Письменник працював над циклом мініатюр, які називав «затесями» і друкував на сторінках журналів.

Через десять років на їхній основі вийшла однойменна книга. Ці історії оповідають про важливі теми: писав Астаф’єв про війну, патріотизм, сільське життя.

Також у його творчій спадщині примітна:

• Повість «Пастух і пастушка. Сучасна пастораль». Вона написана 1967 року, але цензура довго працювала з твором, перекроюючи його на свій лад. Лише 1989-го письменник зміг зайнятися відновленням повісті.
• Твір «Останній уклін», «Перевал», «Крадіжка». За них 1975 року письменник отримав Державну премію РРФСР.
• Книга «Цар-риба» (1976). Цей твір став дуже популярним, приніс автору Державну премію СРСР і підірвав здоров’я: у лікарні Астаф’єв опинився після цензурної редактури.

У 1991 році Віктор Петрович приступив до роботи над твором «Прокляті і вбиті». Книга побачила світ 1994-го і знайшла широкий відгук у читацької аудиторії.

Висловлювалися і критичні зауваження. Багато хто був здивований сміливістю автора, але визнавав правдивість написаного. Повість присвячена важливій і страшній темі: вона розповідає про безглузді репресії воєнного часу. У рік виходу цієї книги письменник був нагороджений Державною премією Росії.

Астаф’єв, біографія якого була складною і трагічною, показав, що людина може досягти в житті будь-яких висот. Віктор Петрович слідував за талантом, за голосом свого серця, що й закарбував у словах і назавжди залишив для читачів на сторінках своїх творів.